Раздел первый: По дорогам жизни

* * *

Мы все прекрасны несказанно.
Ну, кто ещё есть лучше нас?
Попасть стремимся на Парнас
Чрез рифмоплётство, как ни странно.

Но вдруг поднимается нежданно
В тебе волшебных муз волна,
И подтвердит ту мысль она:
«Мы все прекрасны несказанно»

 

 

Валентина Петроченкова

Мюнхен
(призёр Международного поэтического турнира
в Дюссельдорфе,13 марта 2004 г.)

 

БАТЬКОВI ДОРОГИ


Так багато на світі доріг...
В кожній долі - свої космодроми .
Якщо молодість в серці зберіг,
Йди сміливо вперед без утоми.

Мені батько дороги лишив -
В Комсомольску, що йде вздовж Амуру,
Ярославську, де голодно жив
В пору славну, ясну і похмуру.

У війну під ворожим вогнем
Відновляв він мости й залізниці,
По яким світло-сонячним днем
Перемога прийшла яснолиця.

Він прожив з чемоданом життя, -
Не зберіг ні багатства, ні грошей.
Знав: нетлінними ввійдуть в буття
Лиш дороги та справи хороші.

Я дорогами тими іду
Крізь життя теж з одним чемоданом.
Може свій космодром віднайду
На шляхах, що батьками нам дані...
BMP

СЕРЕД БЕРІЗ


Серед беріз, у Підмосков'ї я,
На Пролетарській вулиці, у Правді.
Жила й у Заповітах Ілліча,
Та поруч, в Пушкіно, розкрию правду,

В осінній день на світ з'явилась я,
Як зазоріли гілки горобини.
Мене там двічі повернула до життя,
Забравши шосту у сім'ю дитину,

Катруся в Правді, тітонька моя.
Від бомб і голоду нас рятувала.
І чи існує плата за життя?...
Вона її ніколи не чекала.

Старенька вибігла мене стрічать,
І обняла, мов рідную дитину.
Їй найдорожче пам'ять відчувать
В ці дні, коли зоріє горобина.

Серед беріз російських я стою,
А з серця лине українська мова.
Я не запитую себе чому,
Бо добре знаю, - то не помилково.

Мені тоді дев'ятий рік пішов,
Як у нову сім'ю на Україну
Привіз мене мій батько. Тут ізнов
Мене прийняли, як свою дитину.

В районі Баришівськім то було,
На вулиці також на Пролетарській, -
Бабуня Ганна все своє тепло
Віддала дітям у часи митарські.

Бабуня теж з російської сім'ї.
Звучала поміж нас російська мова .
Та народилася любов в мені
До української Землі і Слова.

Тому сьогодні, де б я не була,
Мені зоріють гілки горобини,
А в серці скарбом щедрості й тепла
Цвіте і червоніє кущ калини.
Petroch_Pavel
9

БАБУНІН ЗАПОВІТ


Я серце загартовую, мов сталь,
Серед громів і бур, в гарячій зливі.
Втрачаєм сили іноді, нажаль,
На дрібя'зки убогі, застарілі.

Тоді бабуню згадую свою,
Той заповіт, який мені лишила, -
Скажи: "Я вище дрібя'зків стою!" -
В тій мудрості моя наснага й сила.

Та мудрість мене гордо підійма
Над всякою буденністю й безчестям,
І вчить звіряти вчинки і діла
Вселюдським болем, совістю і честю.

РОЗДУМ, ПРО ЩАСТЯ


Щастя - мов чисте високе небо,
Приходить само, просити не треба.
Воно, як сонце, що сяє заможно,
Хоча й не щодня, не хвилину кожну.

Небо прекрасне, коли - ні хмарини,
Та в спеку благаєш живої краплини.
Коли ж задощиться і не вщухає,
То сонечка знову природа жадає.

А горде світило примусить не можна
Світити щодня у хвилину кожну.
То ж будьте, дощі, громовиці й бурани,
Щоб став нагородою сонячний ранок.

РОБОЧОМУ ХАЛАТОВІ


На пенсію пішов ти нині.
В реліквіях твій вік мине.
Ти дорогий мені, мій синій,
Бо в люди вивів ти мене.

СИНОВІ


Є слово від усіх дорожче,
Найважливіше від усіх,
Не купите його за гроші.
Забуть його - великий гріх.

Нещирість, зрада чи байдужість
Ужитися не можуть з ним.
Воно в житті, мов хліб насущний,
Що зерном вистиг яровим.

Де не витримує кохання,
Перейде в злість чи забуття,
Воно, мов свіжість передрання,
Поверне знову до життя.

Живе воно і між чужими
У теплоті сердець і рук.
Я слово чую це від сина:
"Ти, мамо, - мій найкращий Друг"
 

НАДІЯ


Неначе фея в платті білім
З'являєшся до мене ти,
О, світла, радісна надіє,
Пораднице в моїм житті!

Ти, ніби промінь, пустотлива.
Для тебе іграшка - життя.
Буваєш вірна ти й зрадлива,
Та все тобі прощаю я.

Тобі не можна не простити,
Ти - як повітря, як вода.
Без тебе я не можу жити,
Без тебе я зовсім сліпа.

В надії серце, мов в огні,
Надію маєш - і не маєш.
Та найстрашніше - це тоді,
Коли нічого не чекаєш.

В ТЕБЕ ОЧІ З ТУМАНУ...


В тебе очі з туману,
Що між горами тліє,
Твої брови, як гляну,
Нижуть серце, мов стріли.

Твої руки - кайдани,
Що нелегко носити.
Твоє слово вогняне,
Може душу спалити,

Усі думи обплутать,
Що не знаєш,що й чиниш.
Твої губи - отрута,-
Доторкнешся й загинеш.

Я ту вип'ю отруту,
Начіплю ті кайдани,
Без жалю і без смутку
В тім тумані розтану.

ШКОДÁ


Шкодá, що ти не знав мене раніше
У розпалі мого хмільного літа,
Коли палала кров несамовито
І дерево життя було ніжніше;

Тоді, як попереду ескадрону
Летів мій кінь в безодню непокори,
Коли дзвеніли музикою шпори
На вітрі вранішнього передзвону.

Я нині вхожу в золотаву осінь
П’янким напоєм стиглого дозріння,
Дзвенить чаклунська чара оп’яніння...

Давай в щедротах осені попросим,
Піднявши чару під небесну просинь,
Налить напою вічного горіння...

ВОЛНА


С разбега бросилась в объятья
Истосковавшаяся волна.
Узором кружевного платья
Счастливый берег обняла.

В изнеможении шептала
В приливе нежных страстных слов.
И снова к морю отплывала.
Бежать за ней он был готов.

С волнами в таборе цыганском
Она плясала допьяна.
И снова брызгала шампанским
При встрече с берегом она.

И он не мог не понять ласки,
Ведь моря жизнь ему ясна.
Взлетай, звени, играй шампанским
Неугомонная волна.

Із вінка сонетів

МИНАЄ ВСЕ НА СВІТІ КРІМ ЛЮБОВІ

13


Володаркою гордою любов
Іде туди , куди їй заманеться,
Скоряючись лише велінню серця.
Не жде вона сприятливих умов,

Щоб місяць ночі темної зійшов,
Де треба плакати - вона сміється.
Все їй простим і радісним здається,
Не має звички зважувать улов.

Буває, гнеться тонкою лозою,
Схиляючись до рідних берегів.
Чи то стрілою цілиться меткою,

Мов блискавицею, з-під чорних брів.
Не слухає, що розум повелів,
Іде крізь шал весняною грозою.

14


Іде крізь шал весняною грозою
Любов наївна, мила, мов дитя,
Над прірвою іде без вороття,
Пестливо-ніжною і вольовою,

Царівною примхливо-запальною.
Вона - надія, пошук, відкриття.
Без неї не продовжити життя.
Вона - повітря й сонце над водою.

Добуті нею стяги пурпурові,
Від неї вранішня зоря зійшла,
Від неї доброзичливість у мові.

Їй - наша вічна слава і хвала
За мудрість, щастя, добрії діла.
Минає все на світі,крім любові.

15


Минає все на світі, крім любові
Іскряться світлі промені надій
Роки не відбиваються на ній.
Одвічні в небі зорі вечорові

Шукають відображення ранкові
На ніжнім сплеску безнадійних мрій.
Ирійно, затишно в імлі нічній.
Чатує серце думи смарагдові.

Емоції рікою вогневою
Наосліп проривають греблю знов.
Крізь грати заборон тече рікою,

Оновлена між мук і корогов,
Володаркою гордою любов
Іде крізь шал весняною грозою.

Из "СТО СОНЕТОВ О ЛЮБВИ"

 

СОНЕТ 14


Я так скучаю по твоим кудрям,
Густым, цыганским, чуть посеребренным.
К лицу такое молодым влюбленным.
К примеру скажем, - нашим сыновьям.

Да... мы для них давно уж старики.
В глубоких чувствах вовсе непонятны.
До слез смешны, уродливо - занятны,
Всем истинам и смыслам вопреки.

Уж больно трудно в нашу жизнь вникать
Им, молодым, веселым, непокорным,
И вдруг: 'Любви все возрасты покорны...”

Ведь так должно быть только им подстать,
К тому ж еще - 'порывы благотворны',
Ну чудо - Пушкин, надо ж так сказать!

* * *

Жизнь летит на космической скорости
По суровым законам века.
Смог успеть ты в простой этой сложности
Сдать экзамен на Человека?

Смогут те, кто промокли, устали
У костра твоего отогреться?
На какой широте звездной дали
Ты оставишь частицу сердца?

ДОЖДЬ И СОЛНЦЕ


Дождь и солнце. Радуга зависла.
Две горы закольцевала вдруг,
Так, как-будто разные две жизни
Затянуть хотела в общий круг.

Море разволнованно дышало,
Билось в скалы, волнами звеня,
Все вокруг одно напоминало, -
По-персидски: "Я люблю тебя".

По-Есенински слова звучали,
Прокатившись эхом по волнам,
Говорил их здесь мне персианин:
"Ман тора дуст дарам, ман тора дуст-дарам".

Я слова те повторить готова,
Никому боль сердца не отдам,
Радугою упадут они у дома.
Ты услышишь их:
Ман тора дуст дарам.

РОМАНС


Тонкие длинные пальцы
Чувственно-нервны, как струны.
В лице твоем - смуглость испанца,
С зеленым отблеском лунным.

Глаза, словно влажные сливы,
Лучом озаренные ранним.
В их взоре таинственной силы
Растаять бы, словно в тумане...

В тенистой прохладе причала
Судьбы роковые истоки
Тебе подарили с печалью
Волос смоляные потоки.

Ты - солнца могучего чары,
Запавшие в сердце обеты,
Ты - песнь одинокой гитары.
Поющей о море и ветре.

Я, может, во сне повстречала,
Аль спел свою песню мне вечер.
Усну. Спой мне, вечер, сначала
О том, что прекрасно и вечно:

Тонкие длинные пальцы,
Чувственно-нервны, как струны.
В лице твоем смуглость испанца.
Бродящего по ночи лунной.

КРАСОТА


Ну разве это может быть
Такая красота на свете?
А если - да? То стоит жить,
Очарованием согретым.

Пускай совсем не для меня
Горят застеньчивые очи.
От их волшебного огня
Спешит заря на смену ночи.

От взлета демонских бровей
Могучих гроз гремят раскаты
И кольца смоляных кудрей
Зовут неистово куда-то.

По небу катится гроза,
Грозится в бездну мир низвергнуть,
А я гляжу, закрыв глаза, -
Боюсь от красоты ослепнуть.

ЛЮБОВЬ


Любовь - ты атом сотворенья мира,
Основа всякой сути, Бытия.
Нет без тебя движения эфира,
Тобой пропитан Космос и Земля.

Сотворено тобою всё живое.
Неизмерим твой бесконечный век
Коленопреклонённый пред тобою
Никем непокорённый человек,

Всё о тебе рассказано и спето.
Где взять слова, чтоб подарить тебе?
Ведь в мире нет ни одного поэта
Не закалённого в твоём огне.

Слова волшебные я попрошу у Бога,
Чтоб рассказать... и ты меня поймёшь,
Не красота, не доброты тревога,
А только ты Вселенную спасёшь.

* * *

Всё на пути своём стирает время,
Любовь оно не в силах одолеть.
Любовь для жизни - золотое стремя,
С которого не сбрасывает смерть.

Она - костёр романтика-туриста,
На тёмном небе - ясная звезда,
Луч солнечный Великого Артиста,
Который не погаснет никогда.

* * *

Твои глаза - расплавленная магма...
Как уцелеть в пылающем огне?
Как не сгореть, не пасть и не ослабнуть?..
О, Господи, приди на помощь мне!

Пошли святую трезвость осознанья,
Чтоб в ней сгорел мираж былых веков.
Пусть канет в вечность этих слов признанье,
Забрав с собой Любви бессмертный зов.

* * *

Мной прожито за жизнь десяток жизней.
В них каждый день экзамены сдаю, -
Так словно я спешу к ce6e на тризну,
Поднять пытаюсь лестницу свою.

Крутые, скользкие её ступени.
Порой срываюсь и качусть я вниз.
Тернистая дорога восхождений.
Лишь на вершине нам готовит приз.

* * *

Я нынче не держусь за идеалы,
На зло, добро не разделяю жизнь.
И коль судьба забросила на скалы, -
Я y судьбы — отменный альпинист.

Не жду покоя, хлипкого затишья,
Ведь жизнь несётся горною рекой...
А я-ручей, реке навстречу вышел,
Бросаюсь вплавь: „Возьми меня с собой!“

* * *

Мы открываем созданное Богом,
Ведь сами ничего не создаем.
Первоисточник скрытый за Порогом,
Мы за своё творенье выдаём...

Я не хочу присвоить Божье Слово,
Что послано другим через меня.
И хоть всегда оно свежо и ново,
Но в нём первооснова не моя.

* * *

Всегда мы Господа о чём-то просим.
Как многие, всю жизнь просила я.
А нынче на моём пороге осень.
Прошу, Господь, прости своё дитя!

Я, наконец, немного повзрослела
И говорю: "Я слушаю Тебя...
Прости за то, что раньше не сумела,
Я - Твой канал, вещай через меня!"